Топоніми села Росільна.
Частина І.
РОСІЛЬНА
2011
З М І С Т
І. План
.............................................................................................................. 3
ІІ. Вступ ............................................................................................................ 4
ІІІ.
Розділ 1. Походження топонімів України. ............................................... 6
ІV.
Розділ 2. Топоніми Росільни в народних переказах та легендах. .......... 8
V. Висновки.
.....................................................................................................
17
VІ. Література.
.................................................................................................
18
ІV.Додатки. .......................................................................................................
19
П
Л А Н
І. Вступ
.
ІІ. Розділ 1. Походження топонімів України.
ІІІ.
Розділ 2. Топоніми Росільни в народних переказах та легендах.
ІV.
Висновки.
«Географічні
назви, як ніщо інше, допомагають заглянути за обрії затьмареної давнини, через
них і для них побачити горизонт безхмарного прийдешнього. Тому бережімо їх від
зникнення»
І.Франко
ВСТУП
Майже всі географічні
об'єкти — гори й низовини, моря й океани, острови й півострови, річки й озера,
населені пункти й ліси і інші — мають свої назви. Наука, що вивчає ці назви,
називається топонімікою.
Топоніміка — складова
частина ономастики, розділу мовознавства, що вивчає власні назви. Крім того
існує ще термін топонімія. Він означає сукупність географічних назв певної
території.
Окремі вчені топоніміку
відносять до самостійних наук, яка «використовує методи і лінгвістичного, і
історичного, і географічного аналізу
Географічні назви
(топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва
села Берег від апелятива берег, назва річки Ріка — від апелятива ріка, або від
власних назв (антропоніміє), наприклад, назва міста Івано-Франківськ — від
власного імені. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви.
За видами об'єктів
топоніми неоднакові. Одні з них означають назви міст, інші — найменування
річок, ще інші — гір і т. д. Кожен вид цих об'єктів має свою назву. Для назв
населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна
топонім вживати термін ойконім; для назв водних об'єктів (річок, джерел,
водоспадів, потоків, струмків, а також океанів, морів тощо) — термін гідронім;
для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів орографічних (гір, хребтів, горбів, долин
плато, низовин, гірських ущелин ти ін.) — термін о р о н і м.
Крім того, всі топоніми
розрізняються за ознаками природи:
а) особливостями
рельєфу (верш. Стіг, підвищення Гостра Могила,);
б) водних об'єктів (р.
Саджавка, с. Саджава);
в) видами рослин (м.
Яблунька, с. Горохолино,),
в) видами тварин (верш.
Кобила).
Окрему групу становлять
антропонімічні назви, що походять від імен, прізвищ; етнонімічні — від
найменування народів, родів, племен. З минулого дійшла до нас група топонімів,
які відображають соціальну нерівність — назви, пов'язані з іменами царів, поміщиків
та такі, що відображали злиденне життя простого люду, а також назви виробничою
характеру (с. Росільна, с.Гута);
збереглися топоніми культового походження, пов'язані з релігійними святами,
храмами, церквами (смт. Богородчани, с. Старі Богородчани).
Географічні назви
України пройшли складний шлях розвитку і утворення. Значна їх частина
успадкувала топонімічну систему цілого ряду епох, починаючи від доісторичної
(дописемної) закінчуючи нашим часом. Упродовж
тривалого історичного часу вони розвивалися в тісному зв'язку з
топонімією багатьох племен і народів Євразії, залишаючись у своїй основі
слов'янськими. Багато з них дійшли до нас із сивої давнини — з періоду індоєвропейської
мовної спільності.
Розділ 1. Походження топонімів України
Людину здавна цікавили
питання походження географічних назв, і в першу чергу своєї місцевості, їх
зміст і значення. Не знаючи справжніх причин їх походження, вона пояснювала (і
пояснює) ці назви за допомогою випадкової фонетичної подібності, без урахування
мовних, географічних чи Історичних закономірностей. І все ж, незважаючи на їх
примітивність, такі пояснення заслуговують на увагу, вивчення.
Топоніміка — наука,
якою одночасно займаються історія, географія і лінгвістика. Тільки спираючись
на мовні закони, на історію, на конкретну географічну обстановку, можна
досліджувати географічні назви, в яких відбито природні особливості об'єктів,
їх положення, господарську діяльність людей, назви народів, племен, імена
видатних людей, народні звичаї тощо.
Усі географічні назви
можна згрупувати у певні лексико-семантичні розряди, що-мають різне походження,
а саме: антропонімічні, етнонімічні і назви, що походять від географічного
середовища або вказують на характер господарства та різні види людської
діяльності.
Подібно до того як
геолог вивчає послідовність нашарувань і відносний вік геологічних порід, тобто
вивчає стратиграфію, топоніміст, вивчаючи склад географічних назв, відкриває
під новими нашаруваннями давніші, а іноді дуже давні назви, що формувалися в
сиву давнину. Виявити, з якої мови походить та чи інша географічна назва,
рівноцінне знахідці, зробленій геологом. І не дивно, що буває важко розкрити
значення тієї або іншої назви. Визначення змісту тих географічних назв, що були
дані народами чи племенами, які вже зникли, бо разом з ними зникла і їхня мова,
— справа надію важка, часом спірна, а Іноді нерозв'язна.
Досить важливе місце в
топонімії посідає народна термінологія. У ряді випадків вони є єдиним джерелом
для пояснення окремих, на перший погляд зовсім неясних топонімів. Місцеві
географічні терміни здавна брали активну участь в утворенні власних
географічних назв — топонімів. Отож знання народної географічної термінології
(як української, так і іншомовної), різних діалектів значно полегшує розкриття
суті топонімів, їх значення, значною мірою служить для визначення їх змісту, «є
універсатьним ключем» до етимології багатьох, якщо не більшості географічних
назв. При цьому роль народних географічних термінів в утворенні топонімів
різних категорій — ойконімів, оронімів, гідронімів — різна.
Фоном топонімії
України, тобто переважаючими однорідними у мовному відношенні географічними
назвами, без сумніву, є топоніми слов'янського походження. При цьому кожна
місцевість має свої, характерні саме для неї засоби творення, зокрема
суфіксацію, а також вкраплення різних назв Іншомовною походження. Кожен суфікс
має свій ареал поширення, тісно пов'язаний з історією краю, його заселенням,
господарською діяльністю, зі зв'язками з іншими народами і племенами в різний
історичний час.
Вивчення географічних
назв становить значний науковий інтерес. Топоніми знайомлять нас з
особливостями географічного положення місцевості, з характером поверхні, річок
і озер, рослинного і тваринного світу, з життям, культурою І побутом народу,
його господарською діяльністю, з історичними подіями краю, місцями героїчної
боротьби за національну й соціальну незалежність. Географічні назви України є
пам'ятками історії,- історії мови, її родоводу, лексики живої мови.
На жаль, ця пам'ять
іноді невиправдано порушується. У наш час двічі проводились масові
перейменування населених пунктів України. Близько 4 тис. ойконімів — назв міст,
сіл, хуторів, назв кутків було замінено іншими.
Звичайно, неблагозвучні
назви необхідно замінити. Та підходити до цієї справи треба обережно, виважено.
При цьому слід дотримуватися охорони топонімії, не ламати її. Ряд назв,
здавалося б застарілих, малозрозумілих, мають історичне, географічне чи інше
наукове значення, їх слід всіляко оберігати.
Розділ 2. Топоніми Росільни в народних
переказах та легендах.
Історія залишає сліди
на географічній карті планети. Не обов’язково це руїни стародавніх замків чи
атрибути численних воєн. Це ще і топоніми-назви географічних об’єктів, які
містять різну інформацію про життя і діяльність людей. Вони, як люди, бувають
відкритими і щедрими, а бувають мовчазними, таємничими, неохочими до
спілкування.
Село наше має кілька сторічну історію. Достеменну дату
виникнення села Росільна вказати важко, навіть по архівних документах.
Але те, що воно має не одну сотню літ видно на прикладі старовинної споруди
церкви, де на зарубку позначено 1590-1595роки.
Збудована церква під слов’янський
стиль. Зразу за церквою був глибокий яр, як один із елементів захисної споруди,
яка передбачалася будівниками церкви. (Додаток 1. Фото 1)
Почалася забудова села з підніжжя
горба, де була збудована церква. На перші роки свого існування воно налічувало
сім хат і мало чудову назву Золота Долина. Чи ця долина була справді
золотою, судити важко, адже там не було ні золота, ні срібла - тільки чарівне
місце у видолинку між гірськими масивами Карпат. Саме ця мальовничість і
спонукала його жителів до такої назви,що повністю відповідала розташуванню
села.
Територія Росільни у
давнину переважно була покрита густими лісами. На долю перших поселенців випала
важка праця освоювати від лісового масиву землю для ріллі й пасовищ. Тоді
з’явилися назви полів Мала Маськова, унизу біля церкви. Згодом
розчищення території від лісових масивів поширилося далі на південь. Так
з’явилася і Велика Маськова. Топонімічні назви популярні до сьогоднішніх
днів
З роками Золота Долина
росла і розширювалася. Людська пам’ять неохоче фіксує трагічні події на географічній
карті. Для села настали сумнозвісні
часи: напад монголо-татарських
завойовників, від якого постраждало село і його жителі. Після знищення
монголо-татар село почало розвиватись в новому руслі. Саме в цей час воно було
перейменовано в Росільну.
Назва села походить від найменування солі,
яку в той час називали соровицею, росолом. Видатний діяч української культури,
лексикограф Памво Беринда у своєму першому друкованому українському словнику
«Лексикон словенороський», виданому в Києві 1627 році, писав: «Росол, окно, где
вода солона, с которой ся соль родит».
Від росолу і походить
топонім Росільна. В давніх актах її названо Росольна або Росульна.
Тут сіль варили -
Ось тому й Росільна.
Ходили по росіл
Аж двадцять сіл...
Яскравою сторінкою в історії
Росільни вписана солеварня. (Додаток
1. Фото 2,3). Перша письмова згадка «про нове соляне вікно» в Росільні
міститься в Галицьких городських книгах під 1646 роком, коли власник села
шляхтич Кухарський порушив питання про розширення солеварні, щоби збагатитися
на реалізації її продукції. В документі
так і записано, що треба «вкласти кошти
в розбудовуванні бані, звідки потім би був значний дохід». За наказом пана
Кухарського 350 років тому закріпачені
селяни Росільни, розширили джерело соляного росолу, обнесли його цебринням і
надали вигляду криниці з покриттям, що нагадувало будову бані Саме з того
часу і почалося виробництво
росільнянської солі. Із сировинного вікна-криниці селяни витягали соляний росіл і кошами зі зшитих волових шкір виливали його в резервуар-творило. Звідси росіл спеціальним
отвором – пробоєм стікав у нижній резервуар - кадовб. Після цього спеціальною
системою ринв-жолобів соровиця подавалася до резервуарів у «вежах» - дерев’яних спорудах, де стояли панви й черени - широкі
бляшані сковороди. На території школи залишилася з тих часів така велика
сковорода, де виварювали сіль. (Додаток 1. Фото 4)
У черенах, або як їх ще
називали панвах сіль виварювали, а потім формували в топки, які складали в
дерев’яні бочки. Інколи росіл черпали із криниці, глибина якої досягала кількох
десятків метрів. Витягували його спеціальними коритами, що оберталися спочатку
ручною силою селян-кріпаків, а з 1686 року цей керат обертався вже за допомогою
коня, якого поганяв робітник.
В документах XVIII століття територія
солеварні значиться як окреме село під назвою Баня, або інакше село в селі, де
проживало 17 родин. У 1856 році, після монополізації солеварної промисловості в
Галичині, росільнянська солеварня була закрита, адміністрація ліквідована. Село
Баня деякий час було присілком Росільни, а на початку XX ст. злилося з ним.
Саме тому центр села і до сьогоднішніх днів має топонімічну назву Баня.
Виготовлення солі було
нелегкою працею місцевих селян. Потрібні були не лише спеціальні ремісники -
зваричі солі, але й ковалі, боднарі, тисарі.
Для зберігання росолу
потрібні були спеціальні бочки. Бочки для зберігання солі вимагали великої
майстерності від виробника: усі дерев’яні елементи мали щільно прилягати один
до одного, матеріалом служила тільки липа. Не використовували бондарі для таких
бочок ні грама металу,навіть обручі плелися з лози, оскільки метал шкодив якості солі, яка зберігалася в них.
Особливої технології дотримувалися майстри у виготовленні чопів, якими
закорковували ці бочки. Чопи виготовлялися з бука або дуба, розміри повинні
були чітко відповідати тому отвору, який залишався на верхньому елементі бочки.
Ці чопи вимочували у соляному розчині, смолили. Саме від чопів залежала якість
бочки, в якій зберігалася сіль. А від бочки залежала також якість солі.
Виготовленню чопів надавали великого значення: завеликий чоп - пропускав вологу
і сіль кам’яніла, замалий-легко випадав і при перевозах таких бочок сіль
висипалася чи не зберігалася якісною.
Були спеціальні майстри - чопарі, які оселялися поблизу солеварні. Місцевість, де
оселилися чопарі, назвали Чопків. Так виникла топонімічна назва Чопків, а
згодом Чіпків, яка збереглася і по сьогоднішній день.
Ще в Росільні була
скляна гута. ЇЇ збудували значно пізніше ніж солеварню. Перші печі для
випалювання скла знаходились недалеко від теперішнього хутора Рубань в урочищі
Містки. Селяни видували зі скла різні вироби і торгували ним. В архівних
документах зазначено, що 1649 року в Росільні побував син Богдана Хмельницького
– Тиміш, і росільнянці подарували йому скляного оленя.
Пізніше печі скляної
гути були перенесені поближче до центральної дороги і знаходились на території
центрального корпусу школи. На місці старої скляної гути залишилися склади для
матеріалів, з яких
виготовлялося скло. Від старої до нової скляної гути пролягав шлях через річку.
І тому жителі спорудили великий дерев’яний міст через річку для перевезення
матеріалу для скла, а перевозили переважно волами і кіньми. А так як матеріал
возили постійно, безперервно, пішим робітникам було небезпечно переправлятися
цим мостом, який вгинався від навантажених піском і попелом фір. Нижче від великого мосту було
споруджено малий міст, кілька лавок для переходу робітників скляної гути, а
також звичайних жителів, які
переправлялися через річку для своїх потреб. Місцину старої гути, разом з
мостами великим і малими назвали Містки. Топонімічна назва збереглася і
до сьогодення. (Додаток 1. Фото 5)
Із гутою пов’язані і
назви Рубань і Каменистий. Для виготовлення скла потрібні були пісок і попіл.
Недалеко від старої гути простягалися на горбах густі непрохідні ліси. Жителі
села почали вирубувати ці хащі, там
же на горбі спалювали цей ліс і отримували таким чином попіл, який
використовували для виготовлення скла. Згодом лісоруби і вуглярі там, на
вирубаних і очищених від лісового масиву ділянках, почали забудову власних
осель. Так виник хуторець під назвою Рубань. І сьогодні ця назва
частинки села відома кожному росільнянцю. (Додаток 1. Фото 6)
Для виготовлення скла
потрібен також і пісок. У горішній частині села був густий ліс Там на одній з
полян непрохідного лісу було знайдено великі каменисті поклади. Селяни лупали
там каміння, яке скочували фірами до складів старої гути, де перемелювали на пісок і через
великий міст переправляли до нової гути. Місце, де знайдено каменисту
поляну названо з тих часів Каменистим.
Топонім цей зберігся до наших днів.
Існує і інша назва
Каменистого, правда не така поширена - Біги. З цією назвою існує така
легенда. Сталося так, що великий кінний загін татар появився надвечір зі
сторони Воронівки. Люди, не відаючи про кількісний склад нападаючих
татар, не давали відсіч, а рятуючи власне життя та життя своїх дітей, юрбами
покидали село. Саме в цей час появилася легенда про цілюще джерело в урочищі
Каменистий та легенда про втопленого в капустяному росолі татарина.
Легенда про втопленого
в капустяному росолі татарина
Ревла випущена зі
стаєнь худоба, тривожно дзвеніли на дзвіниці дзвони. Селом почав поширюватись
вогонь від підпалених крайніх хат. Село швидко спорожніло від людей. Всі, хто
ще не встиг втекти, шукали порятунку від татарського аркана в закутках своїх
осель, які ще не були підпаленими. Вогняний смерч просувався селом до
горішнього кінця. Василина пропустила момент, коли сусіди зібралися втікати з
села. Поки знайшла свою дитину, яка від страху забилася під лаву. Рятівну
дорогу відрізали татарські вершники. Надії на порятунок не залишилося. Смерть
або полон, вибір був невеликий. Забившись в коморі за сусіком, Василина
прислухалася до кожного шороху. Татари галалойкали по подвір’ю. Раптом до хати
ввійшов татарин з шаблею за плечима руки і ноги Василини враз оніміли. Татарин
був невеликого зросту, в заяложеному кафтані, собача шапка зсунулась на очі,
руки по лікті оголені і оббризкані кров’ю. Побродивши по хаті , татарин нічого
цікавого для себе не знайшов. В очі впала велика бочка з свіжо шаткованою
капустою. Забродилий сік капусти запах на всю хату. Взяв татарчука інтерес, а
особливо звабила спрага, думав, мабуть, що то вино. Переконавшись, що під
руками немає нічого підходящого, щоб зачерпнути та напитися, татарин перегнувся
через бочку і почав хлебтати, ніби собака, бамкаючи повислими ногами. Василина,
переборюючи страх, кулею підбігла до бочки, встигла захопити обома руками
татарчука за ноги. З бочки почало доноситися чвакання, булькання. Василина
міцно, з усієї жіночої сили тримала татарина в бочці з росолом допоки не
закінчилися останні конвульсії ворога. Швидко опустила бездиханне тіло в бочку. Накрила бочку веретою і заховалася
на старому місці в коморі. Серце від страху так стукало, що здавалось чути аж
на околиці села.
Коли татари залишили
село, Василина повідала історію, яка з нею
сталася своїм односельцям. Відтоді і пішла легенда про Росільну.
Легенда про
цілюще джерело.
За ногами втікаючих в
Каменистий людей, на гривастих конях неслися татарські вершники, розмахуючи над собою арканами,
приготовленими для нових бранців. Надія була тільки на густий ліс і каміння,
які повинні були стримати татарський порив та стримати натиск коней. Раптом
високо в небі люди побачили голубе сяйво, а в ньому жінку в золочених шатах.
Жінка руками ніби вказувала дорогу втікачам, а для нападників голубі промені
створили серйозну перешкоду – ніби мечами промені бризнули на ворогів,
засліпили їх та їхніх коней, коні поставали дибки, поскидали своїх вершників та
почали топтати їх.
Люди юрбами почали
стікатися до цього місця, де почало витікати джерело. Над джерелом люди ясно
бачили Богородицю, яка опускалася все нижче і нижче. Якусь мить Богородиця
зависла над джерелом, яке почало сильно струменіти. Богородиця зникла, але
сяйво від неї було аж до ранкової зорі.
Стривожені та змучені
гонитвою люди, притискаючи до себе малих дітей, ще довго не могли прийти до себе від пережитого і побаченого,
вони простояли біля джерела до самого ранку, втамовуючи страх і спрагу.
Так з’явилося з тих пір
цілюще джерело. (Додаток 1. Фото 7)
На місці появи
Богородиці за кошти росільнянської громади та православної церкви збудовано
капличку, де щорічно 21 вересня, в день Різдва Богородиці правиться
богослужіння. Після богослужіння
відбувається освячення води. Біля цілющого джерела. (Додаток 1. Фото
8)
Там за Каменистим
впевнено, темним стовбурем тягнеться головний шлях, який в давнину називали Галицьким. Прямує він вверх на Калуш та Галич. Багато чого пам’ятає
цей шлях: їздили по ньому князі і королі, галопом проносилися орди вершників,
гнали по ньому і ясир. Жовтим конарем від нього звертає польова дорога в
сторону хутора Мокрий. Недалеко від до цього хутора, знаходиться урочище
Попів звір, або як його ще називали Ксьондзів Яр. (Додаток 1. Фото 9)
Уже немає тих
віковічних смерек та ялиць, які на вході зустрічали гостей. Буйно піднялася
молода паросль, поміж якої ледь жевріючи мокріє зарослий, замулений потічок.
Якщо уважно придивитися на його круті, зсунуті береги,то можна побачити, що
русло потічка було чимале. Так ось тут ,в далекому 1648 році, грабівський
священик Іван Коритко збирав «хлопів»,
щоб розгромити польську цитадель Прикарпаття – Пнівський замок. Історія на жаль
не донесла нам де і коли народився майбутній селянський полковник і
ватажок Калуської Народної республіки,
яка успішно протягом певного часу протистояла покатоличенню місцевого населення
краю в самий апогей так званої
Брестської унії 1594 року.
Польські місіонери
поширювали не тільки католицизм на теренах Західної України, але виношувала
плани повного знищення України.
За однією з версій Іван
Коритко народився в селі Росільна, досить рано став сиротою і найнявся у найми
до грабівського священика, а в того не було дітей. Хлопець був послушним і
роботящим, вподобавши Івана, священик його усиновив, передав своє вчення,
службу Богу і помер. На 1648 рік Іван Коритко – це зрілий муж, високоосвічений
священик.
Кривавим герцем у
смертельному танці закрутилася на Україні національно-визвольна боротьба
українського народу. Відбірні козацькі полки Богдана Хмельницького ідуть на
Львів. Відірвавшись далеко від тилів, під Високим Замком, полки почали зазнавати невдачу за невдачею.
Козацька старшина розсилала своїх вивідачів-розвідників у всі церкви, які крім
збирання інформації про ворога проводять в селах велику агітаційну роботу серед
місцевого населення. Мета, яку вони ставили перед собою - це пробудити
національний дух і свідомість карпатців, підняти їх на національно-визвольну
боротьбу проти поляків та отримати підтримку для себе, щоб перегрупувати сили
ударних загонів. В цей час, в наметі під Високим Замком, помирає від важкої
хвороби ватажок козаків Максим Кривоніс.
Іде старий каліка
кобзар по сільській дорозі з Дрогобича на Мислів, Завій, Грабівку. Стара
дерев’яна культя впирається в рихлу землю, зорке око старого досвідченого воїна
фіксує все навколо. Бринить його кобза та тужливою думою плаче про долю
України. Ночує розвідник у грабівського священика Івана Коритка. Саме священик радить старому
вивідувачеві через Росільну, Космач, Краснопілля (Солотвин) добиратися до
Манявського Скиту - форпосту православ’я на Прикарпатті. Володіючи немалими
статками Манявський скит міг би без великих потуг надати поміч продовольством,
порохом та зброєю передовим загонам під Львовом.
В розмові, яка
затягнулася допізна, дав слово Коритко, що збере «хлопів» і поведе їх на розгром Пнівського Замку, що недалеко
від Надвірної.
У зворі, що недалеко
від Росільни, о. Іван збирає і гуртує аж 10 хоругв місцевих добровольців, кожна
по 100 осіб. Отець Іван дуже добре розуміє, як важко виступати з недосвідченим військом проти поляків. В той
час на Пнів зібрався інший отаман зі своїм військом - Семен Височан. Освятив
свої хоругви в цілющому джерелі в Каменистім, о. Іван Коритко веде своїх людей
на з’єднання з військом Семена Височана. Об’єднані сили Коритка і Височана
приступом заволоділи Пнівським Замком, на шляху спаливши багато ненависних
польських маєтків. При штурмі замку особливо відзначились Драгомирецька,
Росільнянська, Грабівська сотні. Польська армія пішла смерчем гуляти по
Прикарпатському краю. Регулярні польські набіги, під керівництвом
Станіславського старости Станіслава Потоцького в крові утопили такі села як: Вікторів,
Бринь, частину Солотвина. Масові екзекуції мирного населення Прикарпаття
відбувалися майже повсюди … . Військам Семена Височана з великими втратами
вдалося вирватись з польського оточення
і влитися у військо Івана Богуна. А Іван Коритко був підступно зраджений
та схоплений запроданцями, які хотіли вислужитися перед польською владою. Його
стратили у йорданський тиждень... Його смерть була жорстокою і мученицькою... В
Галичі польські католицькі ксьондзи на Йордан освячували воду. В одну з великих
ополонок, у сильний мороз опустили прив’язаного до хреста Івана Коритка...
Опускали і піднімали його до тих пір, допоки він не перетворився на крижану
брилу, а потім разом з хрестом опустили під лід. Так загинув ватажок селян,
який пішов проти Польщі.
Місце, де збирав людей
на боротьбу проти поляків Іван Коритко і до сьогодні називають Поповим
Звором. (Додаток 1. Фото 10)
В
И С Н О В К И
Основу топоніміки було
закладено в Стародавньому світі, хоча тоді в ній було значно більше міфів,
легенд, казок, ніж наукових відомостей. Частина назв місцевостей населених
пунктів настільки давня, що встановити походження і значення їх сьогодні
неможливо. Вчені раз по раз звертаються до тлумачення тих чи інших назв, зазираючи в глибини віків, і намагаються дати наукове пояснення кожній
фразеологічній одиниці.
Географічні назви розповідають
нам про сиву давнину своєю загадковою мовою,
а численні версії та гіпотези, що стосуються їх походження, обростають легендами й переказами, складаючи неповторний поетичний вінок, який завжди буде цікавити фольклористів й
краєзнавців, а через них потраплять до мільйонів людей.
При дослідженні
назв, з’ясовуючи їх незаперечне
походження, вчені завжди
пам’ятають, що деякі з них сягають таких
віддалених часів, що є залишками таких
давно забутих діалектів, що й годі сподіватися на їх остаточне й імовірне
розшифрування. Що ж до суперечливих
думок дослідників з приводу конкретних назв,
то навіть дискусія навколо походження якогось найменування буває
корисною, бо примушує переглянути усталені уявлення і дає поштовх до нового
бачення слова. Легенди і перекази дуже своєрідно пояснюють непояснене і в цьому
їх цінність, адже це пам’ять народна.
Поряд з науковими твердженнями, вони обов’язково викладають й варіанти розшифрування назви, що побутує в усній народній творчості. Це відкриває
перспективу для подальшого пошуку ймовірно правильних висновків і дискусій з приводу кожного конкретного
випадку.
СПИСОК
використаних
джерел та літератури
1.
Андрухів І. Галицька Голгофа. Ліквідація
УГКЦ на теренах Станіславівщини в 1945-1961 рр. – Івано-Франківськ, 1997.
2.
Бондаренко В.Д. Перебудова і церква. –
К.,1990
3.
Гаврилів М. Католицька церква в Україні
//Український вісник. — 1987. — Ч.7. — Серпень. — С.8І-82.
4.
Грабовецький В.В. Історія Прикарпаття.
Т.5. - Івано-Франківськ, 1993
5.
Заборовський Я.Ю. Митрополит Андрей
Шептицький : нарис його життя і служіння Церкві та народові (1865-1944рр.). –
Івано-Франківськ, 1995
6.
Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви.
– К., 1967;
7.
Цілуйко К.К. Українські географічні найменування // Вітчизна. – 1963. – № 5;
8.
Варченко І.О. До
вивчення говіркових і топонімічних даних
Східного
Поділля // Діалектичний бюлетень. – К., 1962. –
Вип. ІХ. – С. 31–44 та ін.
9.
Попов
А.И. Географические названия. Введение в
топонимику. – М.-Л., 1965; Никонов В.А. Введение в топонимику. – М., 1965;
10. Суперанская
А. В. Как вас зовут? Где вы живете? – М., 1964 та ін.
11. Бондарський М.С. Словник географічних назв.
– К., 1959;
12. Фасмер
М. Этимологический словарь руского язика. – М., 1964;
13. Фоменко
В.Г.Звідки ця назва. – Дніпропетровськ,
1969;
14. Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста:
Походження назв міст і селищ міського типу Української РСР. – К., 1978.
15. Пономаренко
М.Ф. Ономастичні відомості в „Історії
міст і сіл Української РСР” //
Український історичний журнал
(далі – УІЖ). – 1968. – № 12;
16. Чепіга І.П. Топонімістичні відомості в
„Історії міст і сіл Української РСР” // УІЖ. – 1967. – № 1
17. Енциклопедія Українознавства. – Т.8.
- Мюнхен, 1975
18. Нагаєвський І. Об’єднання церкви та ідея
патріархату в Києві. Торонто , 1961
19. Янко
М.Г. Топонімічний словник-довідник
Української РСР. – К., 1973 та ін.
Комментариев нет:
Отправить комментарий