Історико-літературна світлина "Стежинами рідного села Росільна"

Тема. Історико-літературна світлина

             «Стежинами рідного села»

Мета:  зробити  історико-літературний огляд населеного пункту

Росільна  шляхом самостійної пошукової діяльності учнів; вихову-

вати почуття патріотизму, гордості за односельців, які творили

героїчне  минуле  рідного села , вірно служили Україні;  розвивати

інтерес до історії та літератури рідного краю.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Асистент:   учитель  історії, учні-дослідники, батьки,поети села. Обладнання: виставка   книг  Н . Мартинця  та   В.  Петришина,

«Історія села Росільни», карта села, старі фотографії.

                                        Хід уроку

                     

                 1. Звучить пісня «Росільняночка»                                                  

                                              

                                                     2.  Тут джерело криничне б’є

                                                     І голосом говорить срібним:

                                                     «Тут все священне, все твоє,

                                                     Бо зветься просто краєм рідним!»

     Людина,  як дерево, міцно вростає в землю,  де вона народилася.

І чим глибше коріння, тим міцніше вона стоятиме на  землі. Щас-

ливі ми, що народилися й живемо у прекрасному гірському куточку

України, у селі, щ зветься Росільною. Тут живуть наші батьки,

жили наші діди і прадіди. Знати свій народ –це знати, насамперед,

свою малу Батьківщину, своє рідне село, батьківську хату, мамину

пісню, бабусину вишиванку, дідусеву казку; знати тих, ким горди-

ться земля. Сьогоднішня наша зустріч має на  меті довести, що

ми – справжні українці, які знають свою історію, географію, куль-

туру, літературу, звичаї і традиції свого народу. Тож сьогодні

мова піде саме про це.

          

                         

             3.  Вірш С.Г. Пушика «Росільна»

 Тут сіль варили –                         Йшли до криниці

  Ось тому й Росільна.                  Дуже-дуже зрана.

  Ходили по розсіл                        Йшло від солярні

  Аж двадцять сіл,                         Аж дванадцять лун.

   Рубали ліс,                                  А нині ти не знаєш,

   Робили добре сіно                      Що то – «панва»?

   І ще й бочки клепали                 І хто то – «зварич»?

   На розсіл.                                    Що таке «черун»?

Нема, нема                                         І в синю даль

Чумацького колісся!                         Вдивлявся той керманич,

Сто тисяч літ                                     Що тут зростав,

Ішли по сіль світи.                            І вчився, і мужнів,

Служила ця криниця                        Де багатів на солі

В Чорнім лісі,                                    Давній Галич,

А попід гори всі                                І весь наш край

Сто тридцять три.                             На солі багатів.

Служили ці                                        Та Батухан

Криниці-солевиці,                             Спалив і знищив Галич,

І потім зваричів                                 І на престіл в Холмі

Ліс чорний біло птах,                       Данило сів…

І ясно                                                  Ми друзів     

Придивлялася зірниця,                     Хлібом-сіллю зустрічали,

Де починається                                  Та не дали монголам

Чумацький шлях.                               Хліб і сіль.

Сюди по сіль не їздять,                    Пощезли орди

Мов забули                                        Та стоїть Росільна

З часів далеких                                  І діточки

Давньої Русі.                                     Тут родяться малі.

О, ні! Варили                                     І сильні ми!

Бойки і гуцули,                                  Земля велика й сильна,

І лемки, й гайналі –                           Доки живем

Варили всі.                                         І любим на землі.

                                 *   Фільм про Росільну

  4.Село Росільна розташоване в прекрасному куточку нашої Батьківщини, на Прикарпатті, біля підніжжя зеленооких Карпат. Коли їдемо з Богородчан, то біля ресторану «Лісова пісня» дорога повертає  праворуч. Через півтора кілометра перед нами відкрива-

ється мальовничий вид села на фоні зелених вершин рідних гір.

  5.Росільна віддалена на 14 км від районного центру Богородчан та на  30 км – від обласного центру Івано-Франківська. Межує село з Хмелівкою, Космачем, Дзвинячем та Міжгір’ям. Проживає у нас біля 3000 мешканців. Через село протікає річка чудова річка Саджавка.

  6.У селі діє загальноосвітня школа І-ІІІ ст., у якій навчається 366

учнів і працює 45 педагогів. Є Будинок Культури і сільська бібліо-

тека, працюють амбулаторія, поштове відділення, сільська рада.

А також до послуг росільнянців більше десятка продуктових та господарських магазинів.

 7.Достеменну дату виникнення села Росільни вказати важко. Але

про те, що воно має не одну сотню літ, свідчить старовинна церква, де на зарубку позначено 1390-1395рр. Починалася забудова села з Долішнього кінця. На перші роки свого існування воно  налічувало 7 хат і мало чудову назву Золота Долина.

 8.Після знищення монголо-татар село почало розвиватися у новому руслі. Саме в цей час воно було перейменовано в Росільну, бо місцеві жителі виявили тут великі поклади солі. За сіллю сюди приїжджали з різних куточків держави. А монахи Манявського Скиту возили цю сіль аж до Москви. Польський король Казимир посилав росільнянську сіль у липових бочках в дарунок Папі Римському. Від солевидобувного промислу село і отримало назву Росільна.

 9.Пам’ятаєте казку про царя, який розгнівався на свою дочку за те, що любов до нього вона зрівняла з любов’ю до солі? А потім зрозумів свою помилку, бо, справді, сіль – дуже важливий і цінний продукт, без якого людство не може обійтися. Так от, с.Росільна-

це і є та найкраща казка про сіль, створена людьми і втілена у назві свого поселення. Та є ще інша давня легенда, яка розповідає про походження назви села. Ось послухаймо її..

                        10.Легенда про Росільну (під муз. супровід)

   Було це в той час, коли нашу землю нещадно нищили турки і татари. Не оминула лиха година і наше рідне село. Всі жителі покинули свої оселі і сховалися від загарбників у лісі. Та була одна жінка, породілля, яка не змогла залишити села, бо ще нездужала. В її хату зайшов спраглий татарин і , припавши до бочки з розсолом ,

жадібно пив його. Хвора жінка, зібравшись із силами, тихесенько підійшла до чужоземця і втопила його у бочці з розсолом. Звідси і пішла назва села Росільна, від слова «розсіл», у якому знайшов свою смерть загарбник.

         *Зв. пісня «Грай музико моя про рідний край»

       

      12.З селом пов’язані життя і творчість чудових поетів : Нестора Михайловича Мартинця та Василя Миколайовича Петришина.

 13.Нестор Мартинець -  уродженець прикарпатського села Росільна, що на Богородчанщині. Після здобуття в рідному селі освіти, проходив військову службу. Здобув професію вчителя історії у Івано-Франківському педінституті ім.В.Стефаника. Працював у органах внутрішніх справ, головою сільської ради, приватним підприємцем.

  14.У серпні 1990р. був направлений в зону відселення Чорнобильської АЕС, звідки повернувся у березні наступного року. Ця людина не за чутками знає про все, що діялося в чудовому краї нашої української землі. Про це автор розповідає у повісті «Пекло посеред раю».

  15.Пан Нестор постійно проживає в с.Космач. Одружений. Разом з дружиною Марією виховали трьох дітей. Приймає активну участь у громадському житті району та області. Є головою обласної організації «Спілка Чорнобиля». Писати вірші Нестор Михайлович почав з п’ятого класу. Друкувався в районній та обласній періодиці.

  16.З-під пера Нестора Мартинця вийшли книги поезій «Зірка-полин», «Любити ніколи не пізно», «Ми в Бога однакові», книга новел «Важкі заробітки», збірки гуморесок «Сільське інформбюро», «Як я став моржем»; документально-публіцистична повість «Пекло посеред раю». Ряд його віршів покладені на музику і стали прекрасними мелодійними піснями. Дорогий подарунок зробив поет-пісняр Нестор Мартинець, завітавши до рідного села з чудовою концертною програмою під назвою «До рідного дому стежина».

                         *Диск Н.Мартинця і перша пісня

17.Душа в Росільній крається навпіл,

 Сюди мене заносить часто сон,

Пройшли мої тут роки молоді,

Тут рідна школа й рідний стадіон.

Ох, як колись тут грав я у футбол!

Які голи я лиш не забивав!

На ноги підіймався стадіон

Й сильніше грому «Нестор!» скандував.

Навпіл моя тут крається душа

Росільна й Космач – рідня два села,

В Росільній молоді пройшли літа,

А в Космачі з’явилась сивина.

В Росільній юність пролетіла вмить,

Пташиною, в польоті що зроста.

Під серцем в мене іноді щемить,

Що не поверну молоді літа.

Душа в розсільній крається навпіл,

Ридає серце, не спинить його,

І дуже щиро хочеться мені

Вернутися колись у це село.

Зробить щось хочу для людей важне,

Вони мене чекають, треба йти,

Бо бачу: пам’ятають тут мене,

І я не маю права підвести.

Душа в Росільній крається навпіл.

18.Я часто бачу свою рідну хату,

Й не тільки уві сні. А й наяву,

Куди збирались ми в великі свята,

Щоб матінку провідати свою.

Вона, старенька, сивая лебідка

Збирала всіх нас під своє крило,

Й хоч на душі бувало часом гірко,

Від неї чимсь нескореним несло.

ЇЇ немає стільки з нами років,

Здається, тільки вчора відійшла,

Здоров’я мала вона ще нівроку.

Та не питав Господь. Пора прийшла.

На повороті хата у Росільній,

Я народився в ній, у ній я ріс,

Ми з матерями будьмо дуже пильні,

Щоб душу їх не доводить до сліз.

19.Не дай Господи, сину,

Щоб ти землю покинув,

Де колись народився і ріс,

Свою стежку топтав,

Де дівча покохав

Й тим ти милувався до сліз.

Не дай Господи, сину,

Щоб ти землю покинув,

Де коріння глибоке твоє,

Твої пращури жили,

Свою землю любили –

Вже з колін Україна встає.

Не дай Господи, сину,

Щоб ти землю покинув,

Коли вітер холодний віє,

І далекі, й сусіди

Надсилають нам біди,

Разом їх перейти ми зумієм.

Не дай Господи , сину,

Щоб ти землю покинув,

Коли треба на захист стати,

Бо тебе відречусь,

Хоч сльозами заллюсь,

Можу сином тебе не назвати.

Не дай Господи, сину,

Щоб ти землю покинув…

17.На думці часто я себе ловлю,

Звертаюсь до своїх сумління й совісті

І думаю, що з того , що люблю

Я Україну, мало з того користі…

Що з того , що у мене на вустах

Моя держава, Україна рідна,

Та що зробив я ,щоб була вона

Щаслива, а не, наче старець, бідна?

І що щодня для неї я роблю,

Щоб жив народ мій, як в інших державах?

Казати мало, що її люблю,

Потрібно це доказувать на справах.

Бо я краплина лиш у морі тім,

А тепла крапля моря не зігріє.

Тому молитись треба нам усім

І допроситись в Господа зумієм.

Щоби єднав довкола себе нас

Й навчив для України працювати,

Щоби прокинулися Крим і весь Донбас,

Бо поки що піднялись лиш Карпати.

18.Ми в Бога однакові: вчені й поети,

Багаті, й живе хто убого,

Господь нам дозволив життя на планеті

І все тут залежить від Нього.

Ми в Бога однакові: з тіста одного

Всі зліплені: мудрі й не дуже,

Отож пам’ятаймо й молімось до нього

Й йому на цім світі послужим.

Ми в Бога однакові: хто православний

І той, хто католик по вірі,

Давайте всі разом Бога прославим,

Любімся, не їжмось, як звірі.

Ми в Бога однакові: ситі й голодні,

Здорові фізично і кволі,

Та кожен, хто вірить й молитися годен

Й вимолювать кращої долі.

Для себе, дітей, поколінь для наступних,

Що прийдуть нам, грішним, на зміну,

Благаю я вас: не ділімось на групи,

Бо знищимо цим Україну.

Молімся всі разом ми Господу Богу,

В молитву вкладаймо всю душу,

Ми всі – християни, й одна в нас дорога

До серця Марії й Ісуса.

19.Часто згадую рідну Росільну,

Часто сниться вона мені в сні,

Був колись я , як пташечка, вільний,

Куди серце веліло – летів.

І тепер волі є, скільки треба,

Тільки крил вже у мене нема.

Полетіть як я хочу до тебе,

Дорога ти, Росільно моя.

Я високо піднятись не зможу,

Долетіти не стане вже сил,

Але як вже до тебе я хочу

Твій, Росільно моя, рідний син.

                       

                         *Пісня «Дорога додому»

20.

   Віддано працював на поетичній ниві ще один мешканець нашого

села – Василь Миколайович Петришин. Він крокував у ногу з часом,

жив у серці з Україною і її народом.   Неодноразово пан Василь був

гостем нашої школи.   Та весною  2009 року,  на жаль,  він пішов із

життя, залишивши нам у спадок те, чим він жив – свою творчість.

                           

21. Василь Миколайович Петришин народився 20 березня 1932р.

у багатодітній родині. Рано осиротівши, змушений був наймитувати. Повернувшись з наймів додому, уже дорослим юнаком та маючи велике вчитися, був прийнятий до 6 класу Росільнянської школи. Опісля було навчання у Станіславській торгово-кооперативній школі та Снятинському культурно-освіт-

ньому училищі.

22.Свою творчу діяльність Василь Миколайович розпочав у шістдесятих роках. Спочатку друкувався у районній та обласній періодиці, а дещо пізніше одна за одною почали виходити поетичні та прозові збірки: «На порозі осені», «Полин в любові», «Не позбирані сльози», «Дві сестрички», «Зажурені світанки». Гортаємо сторінки минулого нашого народу, його історії, славних традицій наших попередників у прозовій збірці «Кривда посеред зажур».

23.В його творах життя і боротьба українського народу в тяжкі воєнні та повоєнні роки; мрії про світле та щасливе життя рідної неньки України, гордість за свій народ і його героїчне минуле; милування чарівними краєвидами Карпатських гір, любов до людей, до дітей, до всього, що оточує людину, любов до Бога, любов до життя.

24. Село моє, що є рідніш від тебе?

Тут я родивсь, стежки в траві топтав,

І під твоїм таким великим небом

Життя, науку мудру пізнавав.

Були роки важкі і гіркуваті,

Й на мою долю випала нужда,

Та був я вірний материнській хаті,

Що, як могла, від бід оберегла.

Прийшлось в житті доріг верстать немало,

Та де б не був я, що б я не робив,

Село моє щораз до себе звало,

І я до нього завжди приходив.

Тож пийте сонце вікна синюваті,

Цвітіть повік сади в моїм селі,

Я кланяюсь низенько кожній хаті,

Мені так легко з ними на Землі.

25.Летіли лелеки з чужини додому,

Летіли лелеки у свій рідний край.

До того гніздечка, родились в якому,

В якому стрічали травневий розмай.

Летіли лелеки і в дощ, й в хуртовину,

Летіли крізь грози і бурі страшні,

Щоби лиш побачить свою Україну,

Сади яблуневі й простори ясні.

А як прилетіли, - тай заклекотіли,

Щоб вилити радість у клекоті тім,

Щоб небо синіло, щоб зорі ясніли,

Щоб сонце світило навіки усім.

26.Не перестану я співати

Про весни у моїм краю,

Про сині гори, про Карпати,

Які з дитинства я люблю.

Бо над Карпатами вже світить

Яскраве сонце стільки літ,

І пісню голосну трембіти

Вже чує нині цілий світ.

Там на високих полонинах

Її мелодія луна,

Мене навіки полонила

Краса Карпатська чарівна.

Там гомонять могутні буки,

Стрункі смереки знялись ввись,

Живуть тут Довбуша онуки,

Живуть, як не жили колись.

Тут легко дихати й співати,

Творить, надіятись й рости,

Піду я в гори, у Карпати,

Свій край обніму з висоти.

27.Україно моя мила, калиновий цвіте,

На землі лиш ти єдина, мій коханий світе.

Степ широкий ,ліс зелений і гори Карпати,

Що ж миліше є для мене, як мій край багатий?

Рідна мова при розмові та всі свої люди,

Усі близькі, всі знайомі, де іду, усюди.

Теплий промінь ясне сонце в полях розсіває,

І пшениці зернят серце життя вигріває.

А лугами-берегами червона калина

Закосичила квітками усю Україну.

А веселка з Дніпра бере воду у відерце,

Виливає в Чорне море, де миється сонце.

Ти також йдеш скарб шукати в золоте відерце,

Вік буду тебе кохати, поки б’ється серце.

28.Гідно продовжує справу свого батька, Василя Миколайовича Петришина, його син – Любомир Васильович Петришин. Випускник та колишній учитель Росільнянської школи. В даний час працює директором Міжгірської школи та є автором першої поетичної збірки «Крадене кохання». Один із його віршів пропонуємо Вашій увазі.

29.Від теплого слова і лід розмерзає,

Спокійно і затишно в нашій душі,

Любов, що пригасла колись, запалає,

І ближчими стануть люди, зовсім чужі.

Де тепле є слово, там сім’ї міцніші,

Панує в них злагода, мир, доброта,

Там діти ростуть набагато добріші,

Й зникає буденна земна суєта.

Від теплого слова довкола світліше

І посмішок більше, привітніші люди.

Вживати слова ці потрібно частіше,

В сім’ї, у коханні, завжди і усюди.

            *Пісня «Запитаю я»

               30. Ой роде наш красний,

                             Роде наш прекрасний,

                             Не цураймося, признаваймося –

                             Не багацько нас є.

31.Кожен з нас є представником трьох великих родів: своєї родини, свого села і свого народу. Ось погляньмо на це дерево. Колись воно було сильне і могутнє, але у нього відтяли коріння і воно всохло. Бо коріння давало йому воду, силу землі.

32. Те ж саме може статися і з нашим родовідним деревом. Ось погляньте на нього. Ми – маленькі листочки, гілки – це наші тато й мама, стовбури – це наші бабуся і дідусь. А хто ж тоді наше коріння? Це – наші прадіди, які жили сто чи двісті років тому.

33.В корінні знаходиться наша родовідна пам’ять. А тепер уявіть собі, що якась страшна сила мечем відтяла ваше родове коріння.

Що станеться з деревом і з вами? Дерево зів’яне і пропаде, а ми втратимо родовідну пам’ять.

34.Людина без роду і справді не може жити, як відірваний від дерева листочок. Тому пам’ятаймо не тільки своїх дідуся й бабусю, але і їхніх дідусів і бабусь, знаймо близьких і далеких родичів, знаймо, ким славний наш рід. І тим ми з вами сильні. Ми сильні

своєю пам’яттю, своїм родом. А рід наш сильний і славний своїми людьми. Тож живімо так, щоб нами гордився наш рід, гордилося наше село, пишався наш народ.

                             *Пісня Н.Яремчука «Родина»

                    

                      (присутніх пригощають короваєм)

*І на завершення  хочу сказати такі поетичні рядки:

          Село живе, коли сміються діти,

          Коли у травах пломеніють квіти,

          Коли пшениці заквітчають поле,

         Коли живе, працює рідна школа!

Дякуємо щиро всім за увагу. До нових зустрічей.